Якщо подивитися на події, якими сьогодні живе наша країна, можна беззаперечно стверджувати, виставка, яка нині проходить в PinchukArtCente "На межі. Українське мистецтво 1985-2004" зацікавитить багатьох. Напевно, однією з її переваг є актуальність, оскільки вона тонко й гостро відображає життя людини у сучасному світі не під кращим кутом. Проект досліджує рушійні сили соціально і політично ангажованого мистецтва, починаючи з періоду, що передує «перебудові». У рамках виставки представлені понад 40 арт-проектів видатних українських художників і колективів, чиї мистецькі практики формувалися в часи розпаду СРСР та перші роки незалежності України. 

 

               Я чула багато різних думок щодо цієї виставки. Як правило, про приємні враження ніхто зі знайомих майже не зазначив. Отож, наслухавшись негативних відгуків, я вирішила перевірити на власні очі.

 

               Звичайний суботній ранок у столиці: у центрі міста багато молоді, іноземних туристів, що фокусуюсь свої об'єктиви на архітектурні споруди, та звичайних киян, які відпочивать та насолоджуються вихідним. Підходячи до арт-центру, я помічаю людей, выходячих звідти із здивованими обличчями, які ємоційно щось обговорюють. Відверто кажучи, мене ще більше охоплює бажання швидше побачити роботи. Я заходжу з чудовим настроєм, який одразу вдається зіпсувати охоронцям біля входу. Із серйозними виразами обличчя два кремезні чоловіки наказують мені відкрити рюкзак. Вони роються у ньому, наче у власному, аби переконатися, що я не проношу заборонених речей. Крім цього, кажуть не робити фотографій. Це мене трохи засмучує

 

               Перша зала, яку я відвідую і яка мені одразу припадає до душі, є книгарня. Не дивно, адже книги - моя ахілесова п'ята. Я роздивляюся, напевно, все, що там знаходиться: книги про мистецтво, альбоми з яскравими та чорно-білими фото, портрети олівцями, листівки, привабливі блокноти. Книжки прикрашені модними обкладинками та оригінальними палітурнами. Такі не знайдеш в бібліотеках. Мені здається, що деякі з них не були відкриті жодного разу. Їхні сторінки пахнуть фарбами. Вони неначе тільки вийшли з друкарні та ще не потрапили на полиці магазинів. Зрозумівши, що вже минуло півгодини, а я ще не дійшла до виставкових залів, я вирішую залишити книгарню.

 

              Одразу захожду в кімнату навпроти. Там не стільки багато людей, як я очікувала. Великий і світлий зал має на стінах безколоьрові фото, на яких зображується виснажене радянською владою суспільство. Я проходжу трохи далі, роздивляюся вирізки зі старих газет, які мають авторські написи, пожовклі сторінки з несвіжих зошитів. Це все хаотично наклеєно на папері. А штрихи чорного олівця чи маркера змушують зупинитися біля кожного експонату та подумати над сенсом вислову, написаного автором. Але мої роздуми перериває голос охоронця с насупленими бровами. "Фотографувати заборонено", - каже він дівчатам, що стоять неподалік мене. Я вже збираюся виходити із зали, але незабаром в центрі кімнати помічаю залишок від зрізаного дерева. На підлозі навколо нього розташовуються однакові таблички "между прочим". Ідею цього я й досі не збагнула. Залишу вам на роздуми. 

 

              Нарешті, обійшовши перший поверх, я підіймаюся на другий. Зоходжу в зал, одразу помічаю надпис: "У роботі використані відверті зображення". Справді, фотовиставку Бориса Михайлова “Історія хвороби” не можна дивитися зі слабкими нервами. Його ідея – показати до чого призводять зміни в соціальній, економічній, політичній сферах людського життя. На фото зображені люди без постійного місця проживання, хворі та немічні. Ці нещасні своїми безнадійними поглядами передають весь жах 20-21 століть, змушують забути про гарну сторону нашого життя. Сказати, що мене вражають фото, на жаль, важко. Скоріше залишають неприємний присмак. Які емоції мене переповнюють? Відчай і жах, а єдине про що я думаю, як скоріше вийти звідси. Про атмосферу, вважаю, можна й не говорити. На виставці я не бачу жодної усмішки. Мене оточують лише сумні обличчя та неприємні думки. Однак я на хвилину зупиняюся, дістаю блокнот та олівець, аби записати прізвище художника. До мене підходить хлопець. "Після побаченого зникає бажання жити. Як тобі?" – запитує він. Відповідаю: "Не дуже". У такому емоційному шоці навіть ділитися враженнями складно. 

 

              На виставці є декілька кінозалів. Я заходжу в один з них. Відвідувачі дивляться чорно-білий фільм Оксани Чепелик “Хроніки від Фортінбоса”. До речі, в основу експерементальної кінострічки покладено збірку есеїстики Оксани Забужко. Тепер я починаю розуміти, чому дехто заходить й одразу прямує до дверей. Нудно, хоча згаяти час можна. Я помітила, що хлопці всілися на м’якенькі чорні крісла та спілкуються з друзями у соцмережах. Звісно, хто схоче дивитися документально-історичний фільм. Однак для відпочинку я обрала би місце з менш напруженою атмосферою.

 

              Надія знайти щось по-справжньому захоплююче мене не полишає. На останньому поверсі арт-центру зібралося більше глядачів. Іноземні туристи з хвилюванням та яскравою жестикуляцією обговорюсь роботи. Я потрапляю на виставку Зінаїди Ліхачевої “Mute”, що представляє відео-портрети 16 жінок, які були учасницями волонтерських рухів Майдану. Переді мною створюється наче ілюзія натовпу. Дивлячись на їхнє зображення, виникає відчуття реальної присутності цих людей. Настільки майстерно і до найменших дрібниць відображена кожна зморшка на обличчі. Грає приходелічна музика, яка, немовби, затьмарює свідомість. Сумні та водночас глибокі очі жінок повільно розплющуються, оскільки це відео-зображення. Здається, мовчазні портрети промовляють виразами облич, викликаючи мурашки по шкірі. У цій самій залі я помічаю інсталяцію, створену художницею з використанням знакових речей: одяг, книги, записки, столові прибори, - те, що може розказати історії учасниць проекту. Я трохи злукавила та, попри всі заборони, непомітно зробила декілька фото. 

 

               2 години потому я виходжу на вулицю. Мій розум не здатен адекватно сприймати реальність. Центр міста, переповнений людьми, шумний транспорт більше не дратують. Лише думки не дають спокію. І звідки люди черпають ідеї на створення такої художньої дійсності? Сучасне мистецтво може подобатися, а може й викликати огиду, але, безсумнівно, байдужими нікого не залишить. Цим воно й вабить. Я розповіла меншу частину побаченого. Інколи враження та емоції не передати жодними мовними засобами. І це якраз той випадок…